bulletголовна
bulletбіографія
bulletпоезія
bulletпроза
bulletесеїстика й критика
bulletгромадська діяльність
bulletінтерв'ю
bulletновини
bulletнагороди
bulletінсценізації та екранізації
bulletфотогалерея
bulletкалендар
bulletконтакти
English version
ПЕРЕДМОВА
ДО ПЕРСЬКОГО ЧИТАЧА
ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРСЬКОГО ЧИТАЧА

Це завжди трошки бентежне відчуття, як перед першим побаченням, – коли твоя книжка перетинає кордон іншої культури, “перевдягаючись” в іншу мову, а значить, і в плоть іншої традиції. Наче відпускаєш свою дитину самостійно жити на емі∂рації, розуміючи, що ніякі супровідні слова їй услід уже нічим не зарадять і нічого не допоможуть: “іже писах – писах”. Проте в даному випадку авторка має ще й додаткові приводи хвилюватися за долю свого “дитяти”.

Справа в тому, що Персія в українській свідомості – реальність, мабуть, не стільки географічна чи історико-політична, скільки, насамперед, міфологічна: країна казок, де над відважними героями й мудрими царівнами (останні в дитинстві мені особливо подобались – український, як і загалом європейський, фольклор зазвичай відмовляє жінці такого компліментарного поєднання мудрости й царственности!) донині ширяють прекрасні пері, оберігаючи від підступів якого-небудь лихого дева. А крім того (це вже для дорослих!) - батьківщина одної з найстародавніших і найцікавіших в історії людства релігій, яка багато в чому визначила зміст і юдаїзму, і християнства, й ісламу, - і лишила по собі сліпучий, мов хвіст комети, вогняний слід у культурі Європи, розсипавшись, з одного боку, жаром єретицьких багать, з другого - тисячами несамовитої краси ле∂енд, переказів, апокрифів, якими й донині живиться література (відгомін цієї невгавної битви Світла з Тьмою, Ормузда з Аріманом присутній і в літературі українській, від середньовіччя аж по 20-те століття включно). Увіходити в цю загадкову реальність зі своєю “Казкою…”, де головним персонажем врешті-решт виявляється той-таки Аріман, дарма що переряджений по-християнському й по-українському, - випробування для мене з розряду майже містичних: ніби наважуєшся вступати в діалог не з самим лише іранським читачем, своїм сучасником, а – через нього і крізь нього – з цілою багатовіковою товщею таких глибоко залеглих шарів культурної пам’яті, які й самому читачеві можуть хіба тільки в снах нагадувати про себе (зрештою, чи ж не всі ми в цьому світі посередники, несвідомі носії невбитого ∂енного коду погаслих традицій і завмерлих вірувань?). Так що для мене це не просто - ще один переклад на ще одну іноземну мову. Як, утім, і сама “Казка…” – не просто одна з написаних мною книжок…

Але про все по порядку.

Народну казку про вбивство сестри сестрою й калиновий кущ на могилі, який, коли з нього випадково вирізано сопілку, заговорив голосом убитої, викриваючи вбійницю, кожен українець знає з дитинства. Я не вивчала спеціально цього питання, але, припускаю, такі фантастично-кримінальні історії, покликані довести, що вчинений злочин рано чи пізно виходить на яв, бо проти вбивці, в разі за свідків не стане людей, повстане свідчити сама природа (місяць на небі, журавлі, річковий очерет, тощо), знайдуться, якщо гарненько попошукати, в фольклорі кожного народу. З цього погляду українська сопілка, що квилить дівочим голосом, нічим не різниться від біблійного “каміння, що волає до неба”: це фольклор із тих часів, коли марно пролита кров ще сприймалася порушенням не лише людського, а вселенського, космічного закону – злочином проти світобудови. За минуле століття наша цивілізація, боюсь, безнадійно позбулася подібної чутливости, а нав’язливо множені масовою культурою калюжі екранної крови остаточно збили бідному гомо сапієнсові колишній бар’єр містичного жаху перед кровопролиттям як перед чимось протиприродним і богозневажним. Тільки в зовсім маленьких дітей цей бар’єр іще зберігається: роз”юшивши собі носа чи коліно, карапуз кидається до мами з криком не болю, а радше інстинктивного, первісного людського страху на вид витікаючої з тіла крови як чогось неподобного: так НЕ ПОВИННО бути! (як співається в українській народній пісні, “кров людська – не водиця, проливати не годиться”…). Одначе під брутальним натиском телебачення цей непомильний інстинкт, із якого виросли всі табу на вбивство, всі очисні військові ритуали й навіть, почасти, сама релігійна ідея відплати й спокути, дуже швидко скоцюрблюється й зачахає, - і вже семилітки весело розстрілюють на моніторах комп’ютерів людські фігурки, тішачись, коли ті, поцілені, починають спливати кричущо яскравою червінькою… Фольклор був мудріший - він прищеплював маленькій людині відчуття трагічности буття: те відчуття, з якого починається всяка культура і без якого вона приречена на загибель.

Добре пам’ятаю своє дитяче потрясіння “Калиновою сопілкою”: приголомшувала сама ота оповідна буденність зачину, цілковита сюжетна невиправданість убивства - отак собі найзвичайнісінько пішли сестри по ягоди, а на зворотньому шляху одна другу взяла та й зарізала… Зло зненацька вихоплювалося з-під погідного, гладенького плину життя - так, ніби цілий час таїлося в його глибині, готове щомиті вискочити на поверхню, вивернувши назовні страхітливою, непередбачувано грізною стороною весь звичний порядок речей (прийом, яким у 20-му столітті хто лиш не послуговувався, від Кафки до Гічкока!). Зло могло ховатися під диваном - у ванній кімнаті, поки там не ввімкнуть світло, - у комірчині для іграшок, поки вона стоїть зачинена (розуміється, в чотири роки ще заскладно уявити, що найбільше його ховається в людських помислах і що саме там і є найтемніше та найрідше провітрюване місце на землі!). “Калинова сопілка” була саме про це – про приховану повсюдність зла. Про його, страх вимовити, онтологічний характер. Про те, що воно не потребує для своєї появи жодних рацій, підстав, мотивів, усправедливлень, - воно є просто тому, що є. Що так улаштовано світ. І з цим треба якось жити.

Щоб упоратися з цим конкретним сюжетом, мені знадобилося ще тридцять п’ять років. “Казка про калинову сопілку” писалася як спроба дорослої жінки відповісти на те давнє, так на півжиття й полишене відкритим, запитання маленької дівчинки: чому? Чому сестра вбила сестру - щО могло, ні, щО МУСИЛО відбутися перед тим між ними такого, що не ввійшло в текст народної казки, винеслося безіменними середньовічними оповідачами “за дужки”, обтявши її до своєрідного судового постскриптума - епізоду з кримінальної хроніки тих часів, коли новини ще ширилися без газет і телебачення, з уст в уста? (В деяких записаних версіях казка навіть закінчується стратою вбивці – бабину дочку прив’язують до кінського хвоста і пускають у чисте поле: фінал, у якому явно бринить нотка задоволення з такого переконливого торжества права й справедливости…). За всіма сюжетними недомовками (і чому це одна дочка “дідова”, а друга “бабина” – чи сестри були насправді нерідні, зведенята? Чи, може, тут радше за Фройдом – татова й мамина улюблениці відповідно?..) тьмяно проблимувала кривавими відсвітами, як при погляді на вогонь крізь вічко старовинного персня, якась жаска, заворожлива тайна - невід’ємна прикмета всякої літературно визначної історії [NB: Катрусю, тут і далі мається на увазі те, що по-англійському зветься story. – О.З.], бо ж тільки ті з них і лишаються жити в віках, котрі породжують у слухача-читача більше запитань, аніж відповідей, спонукаючи вже самостійно здогадуватися, домислювати, добудовувати навмисне полишені зяяти сюжетні діри (Євангеліє, наприклад, якщо розглядати його не як сакральний, а як літературний текст, - це насамперед геніальна історія, яка потрапляє дати біографію й подвиг героя настільки скупо-пунктирно, з такою неймовірною і так вдало розставленою кількістю лакун-недомовок, що інтерпретатори за дві тисячі років так і не спромоглися позачиняти й позамазувати наглухо всіх отворів, - протяги численних “чому?” й далі дмуть із тексту звідусюди, наново розпалюючи уяву нових і нових поколінь). Одначе таємниця полягала не тільки в літературних прийомах. У ході писання в мені дедалі зростала підозра (яка врешті перетворилася на тверду певність!), що за дитячою казкою (чи, все-таки, – переказом?) про сестровбивство ховається якась реальна трагедія, загублена в темряві століть. Хтось до мене звідти озивався - хтось, чия життєва драма так і лишилась нікому не відомою, і тепер той хтось достукувався в мої сни й колобродив як навіжений у комп’ютерних програмах (Word з місяця в місяць незбагненним чином уперто відновлював витерті шматки чорнового тексту, проти чого були безсилі всі фахові програмісти!), - упоминаючись свого права, не передбаченого в жодній конституції світу, а проте невідмінного, відколи світ стоїть: права людини на власну історію.

Саме за цим правом люди рвуться потрапити на телевізійні ток-шоу з сенсаційними розповідями про свої інтимні пригоди, пишуть на старість літ не потрібні нікому мемуари, після літературного вечора запобігливо ловлять письменника за рукав, обіцяючи подарувати з свого життя “надзвичайний сюжет”, і ще яких тільки дурниць не коять, наражаючи себе на посміхи й нерозуміння - і все те стійко витримуючи! – бо керує ними незагоджена потреба упевнитися в тому, що прожите ними життя має сенс – принаймні настільки, щоб варто було про нього розповідати (переказування уже само по собі є визнанням значущости!). У суспільствах релігійних ця потреба задовольнялася куди простіше – досить було висповідатися духовникові. Коли в перській казці падишах велить чужоземцеві: “Розповідай мені свою історію, але тільки те, що трапилося з тобою, а коли розповідатимеш почуте від інших або вичитане, то накажу стяти тобі голову”, - він насправді обдаровує приблуду воістину королівським привілеєм, про який абсолютній більшості смертних зостається іно мріяти. В сучасній цивілізації таку царственну владу – наділяти людей історіями (хай навіть чужими - то вже вольному воля, впізнавати в чужій свою!) - посідає тільки література. Проблема в тому, як цією владою не зловжити - як донести історію чийогось життя в її таки ВЛАСНОМУ, первісно-чистому, правдивому вигляді, не перекрутивши й не закаламутивши її нічим чужим, фальшивим, “вичитаним або почутим від інших”, - особливо беручи під увагу, що за це останнє голів більше не стинають, літературно освічені падишахи з вимогливим (хай і, гм, трохи понад міру…) смаком давно перевелися, - і відповідальність за сказане слово ти несеш уже єдино перед власним сумлінням.

Але чи можливо взагалі правдиво розказати чиюсь історію? Як публічна особа, роками на всі лади скубана й патрана національними мас-медіа, я з власного досвіду добре знаю, що таке “оптика прилюдности”: потрапляючи в масовий обіг, інформація навіть про сучасників – про живих людей, теоретично, здавалось би, цілком спроможних себе захистити, потвердити чи спростувати все про них мовлене-писане, - неминуче підпадає законам викривлення, так що кожен, про кого пишуть і говорять, по якімсь часі виявляється обліпленим густими потоками брехні, - і нема на те ради. Що вже казати про небіжчиків! А тим більше про тих, про кого не збереглося жодних документальних відомостей, жодної, так-таки жоднісінької достеменної матеріальної зачіпки, бодай би хоч запису в якійсь старовинній судовій книзі, - лише глухий відгомін темного переказу, як придавлений стогін крізь товщу століть: відламана скалка чиєїсь розбитої історії, як коштовної посудини з археологічного розкопу…

Фольклор, а надто наш український, мене незмінно гіпнотизує й притягує саме цим – нерозбірливим, уривчастим гулом безіменних людських голосів, наче криками потопельників десь далеко в морі під час шторму, до яких дослухаєшся з берега, виловлюючи - фразу, рядок, деталь, - і от за нею враз спалахує в усій сліпучій повносилості чиєсь давно проминуле життя, ніби світло згаслої зірки на тебе падає, - ефект заворожливий, ні з чим не зрівняти!.. У випадку “Калинової сопілки” світло було тяжке, темно-багряне (і весь асоціативний ряд образів про те волав: висипані з кошика роздавлені суниці – кров – калинові кетяги на кущі…): тут було вбивство, передісторію якого масова свідомість середньовіччя - безписьменна, з уст в уста формована опінія архаїчної й строго ре∂ламентованої сільської громади - легкомисно викреслила, викинула з поля зору як щось, не варте своєї уваги, - а може, просто неприступне їй?.. Була історія гріха, який залишився без сповіді. Була страшна – найстрашніша з усіх мислимих, – ні з ким не розділена пекуча, чорна самотність жіночої душі, що летить у безодню злочинства, - це ж з якої такої розпуки, якою мукою ненависти туди вкинута?.. І ця душа просила – ні, не розгрішення: розуміння. Просила, щоб її нарешті почули. Просила, іншими словами, - власної історії: тої, в якій їй колись була відмовила усна традиція.

Десь на задньому плані переможно реготав над своєю жертвою Аріман. (Як кажуть богослови - у диявола також є свої мученики…) І це вже мені й геть не подобалося – це вимагало взятися за перо куди настійніше, аніж відрухова письменницька потреба доказати кимось колись недоказане.

Так що, повторюю, не в самій лиш казці була тут справа.

Є для мене щось глибоко символічне в тому, що перший вихід цієї повісти за межі слов’янського ареалу (досі вона перекладалася тільки слов’янськими мовами) відбувається саме в Персії. Відомо, що книжки також мають свою долю – а значить, і свою власну історію, яка аж ніяк не закінчується з їхнім написанням. Але цій, подальшій історії “Казки…” я вже – на жаль чи на щастя – не співавтор: рухаючись по світу, книжка сама “вибирає” собі помічників – як вибрала “Kазка…” перекладачку Катерину Криконюк, як, маю надію, вибере собі серед перських читачів ще багатьох із чулим вухом і прозорою для світла згаслих зірок душею. Авторові ж зостається тільки відступитися, пробурмотівши одвічне виправдальне: іже писах – писах… І стежити зоддалеки, як розквітатиме український калиновий кущ у перському саду казок мого дитинства – тому самому, повному дивних квітів, і водограїв, і птахів, що розмовляють людськими голосами, по якому прогулюється найсправедливіший у світі падишах, чекаючи від чужоземців виключно правдивих історій…

Дуже хочеться вірити, що калиновий кущ там прийметься.